У боротьбі за право на Батьківщину. До Дня пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу
18 травня 2026 р. — День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Через жорстоку тотальну депортацію понад 190 тисяч кримських татар — переважно дітей, жінок, літніх людей — були позбавлені дому, батьківщини, рідних. У 2015 р. Верховна Рада України визнала цей злочин комуністичного режиму геноцидом кримськотатарського народу, під час якого здійснювалися умисні вбивства, заподіювалися серйозні тілесні ушкодження, навмисно створювалися життєві умови, спрямовані на фізичне знищення кримських татар. 14 травня 2025 р. Верховна Рада України ухвалила Звернення до урядів та парламентів іноземних держав, міжнародних організацій і парламентських асамблей із закликом до всебічного вшанування пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу та консолідації зусиль міжнародної спільноти для припинення системних порушень прав і свобод кримських татар, що тривають на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим.
Письменник, педагог, подвижник мови есперанто Ілля Ізгур. До Дня пам’яті жертв політичних репресій в Україні
17 травня — День пам’яті жертв політичних репресій в Україні. Це національний день скорботи, який відзначається в Україні щороку у третю неділю травня. Цього дня згадують усіх загиблих і постраждалих від терору та переслідувань тоталітарного радянського режиму. Пам’ятний день встановлено згідно з Указом Президента України від 21 травня 2007 р. Дата покликана нагадати про жахливі наслідки політичних репресій, утисків прав і свобод, здійснених радянським режимом у 1919–1991 рр., а також про десятиліття боротьби українців за незалежність. Традиційно о 12:00 оголошується хвилина мовчання на знак поваги до загиблих. Громадяни приносять квіти до національних, регіональних меморіалів та пам’ятних знаків, встановлених на місцях масових поховань жертв репресій. На офіційних ресурсах публікуються тематичні матеріали та архівні документи, що розкривають злочини минулого.
Виповнилося 145 років від дня народження українського письменника єврейського походження, палкого прихильника мови есперанто, педагога Іллі Юхимовича Ізгура (1881–1937), який став жертвою «Великого терору». Підготовлений за документами архівної кримінальної справи І.Ю. Ізгура розгорнутий біографічний нарис Олени Дмитрієвої, Ігоря Шуйського «Я йду в далечінь на великий поєдинок…», у якому вперше була висвітлена повна біографія Іллі Ізгура, опублікований у книзі 2 Харківського тому серії «Реабілітовані історією. Харківська область» (2014).
Ілля (Елі) Ізгур народився 15 травня 1881 р. в містечку Березині Ігуменського повіту Мінської губернії в багатодітній родині кустаря пекаря. Елі з малку допомагав батькам, родині завжди не вистачало коштів на найнеобхідніше. Тому до сімнадцяти років юнак був неписьменним. Освіта стала пріоритетною метою Ізгура. Хлопець мріяв бути вчителем. З 1896 р. йому довелося багато працювати майже безоплатно на пароплаві, що курсував по річці Березині, і в Крюкові та Кременчуці, куди він потрапив у пошуках заробітку. Елі займався самоосвітою, готуючись здобути екстерном диплом 2–ої чоловічої гімназії в Новолипках. Та спроба, на жаль, закінчилась невдачею. Проте юнак не здавався — вдосконалювався, накопичував знання. Невдовзі у рідному містечку зайнявся організацією громадської книгозбірні, проводив культурно–просвітницьку роботу серед єврейської молоді, викладав російську мову в єврейській народній школі. У Варшаві, де працював старший брат, Елі спробував себе у репетиторстві. У домі адвоката Померанця молодий репетитор познайомився з єврейським письменником А. Рейзеном, який уважно поставився до здібностей хлопця і літературних нахилів. За його підтримки початківець підготував і опублікував у збірці «Осіннє листя» в листопаді 1903 р. науково–популярну статтю «Гіпнотизм». Перший вдалий письменницький досвід надихнув його. З 1906 р. Ізгур публікував вірші, поеми, оповідання, нариси й статті майже у всіх газетах міста Вільна, де проживав на той час. Дебютна поетична збірка «Ночи бессонные» була опублікована 1910 р. видавництвом «Современная литература». До неї увійшли твори, написані у відомій Віленській в’язниці на Лукішках, де Ізгур перебував за обвинуваченням у належності до партії соціал–революціонерів максималістів. Ця збірка була своєрідним подарунком товаришів письменників, які підтримали колегу, що знову залишився без постійного місця роботи.
Пам’ятний знак відомому громадському діячу, дисиденту, політичному в’язню комуністичного режиму, народному депутату України Генріху Алтуняну встановлять у Харкові
Рішення про увічнення пам’яті Генріха Алтуняна було ухвалене 15 квітня 2026 р. на засіданні виконавчого комітету Харківської міської ради. Згідно зі зверненням громадської організації «Вірменська національна громада», пам’ятний знак розмістять біля будинку № 48 по вулиці Дерев’янка, де проживав Г. Алтунян.
Видатному громадському діячу, депутату Верховної Ради України 1–го скликання цьогоріч мало б виповнитися 93 роки. Генріх Алтунян народився 24 листопада 1933 р. в м. Тбілісі у вірменській родині кадрового військового. У 1944 р. сім’я приїхала до Харкова. З 1951 р. Генріх здобував спеціальність інженера–радіотехніка в Харківському вищому військовому авіаінженерному училищі. Після завершення навчання, за призначенням 4 роки працював у м. Узин Київської обл. Повернувся до Харкова військовий радіоінженер, майор, на викладацьку роботу. Г.О. Алтунян готувався до захисту дисертації. Члена КПРС, його обрали парторгом кафедри. Але через демократичні погляди, сформовані на загальнолюдських цінностях, він був усунутий від роботи після того, як на партійних зборах відкрито заявив свою недовіру керівництву КПРС.
Генріх Ованесович Алтунян — учасник руху опору радянському режиму 1960–1980-х років, політичний в’язень. За антирадянську діяльність двічі був засуджений Харківським обласним судом і відбував покарання у спецтаборах у Красноярському краї, Пермській області, республіці Мордовії РРФСР. Після звільнення прибув до Харкова. У 1990 р. Г.О. Алтунян реабілітований по обох справах.
Художня виставка робіт переможців всеукраїнського конкурсу
«КРАЇНА ТВОРЧОСТІ»
13.05.2026 – 17.05.2026
Шановні відвідувачі, вітаємо! Безмежно раді оголосити переможців конкурсу «КРАЇНА ТВОРЧОСТІ»! Запрошуємо всіх бажаючих відвідати нашу дитячу художню виставку в ІВЦ «Бузок». Цей захід зібрав юних талантів з різних куточків нашого рідного Харкова й області, інших міст країни, які продемонстрували свої творчі здібності через живопис та графіку.У цьому році ми отримали 60 робіт від дітей різного віку, які вразили своєю оригінальністю.
«Ця виставка – не просто конкурс, це свято творчості та самовираження для дітей. Ми були вражені їхньою майстерністю та креативністю», – зазначила організаторка заходу.
Переможці отримають дипломи та призи, а також можливість представити свої роботи на наступних виставках. Ми щиро дякуємо всім учасникам, батькам та партнерам за підтримку та активну участь.
Запрошуємо всіх охочих відвідати виставку, насолодитися творчістю юних художників та підтримати їх у подальшому розвитку!
Долучайтеся до світу творчості разом із нами!
Один з творців основ сучасної біологічної науки Лев Делоне
Виповнилося 135 років від дня народження українського вченого–генетика, ботаніка, цитолога, селекціонера Льва Миколайовича Делоне (1891–1969), який присвятив своє життя вивченню і удосконаленню зерна пшениці та ячменю. Виведенню високоякісних продовольчих сортів з підвищеними хлібопекарськими якостями, які годують населення всього світу.
Лев Миколайович Делоне народився 11 травня 1891 р. у м. Санкт–Петербурзі в родині вченого, представника французького дворянського роду, корені якого сягають часів Людовіка Святого (1226–1270 рр.). Його пращуром був маркіз П’єр Шарль Марія де Лоне. Лікар в армії Наполеона, який під час війни 1812 р. потрапив у полон під Москвою. Одружившись, осів, не захотівши повертатися на батьківщину. Прізвище нащадків трансформувалося на «Делоне».
Батько Льва — відомий математик, механік, професор Микола Борисович Делоне. У 1890 р. він створив і очолив кафедру практичної механіки в Політехнічному інституті у Варшаві. Активний і в громадському житті, у 1905 р. професор підтримав студентський страйк. Через що був вимушений залишити роботу і переїхав в Україну. У Київському політехнічному інституті Микола Борисович був одним із перших творців і організаторів планеризму. Популяризував знання про авіацію. Разом зі студентами, серед яких виділявся майбутній авіатор, конструктор гелікоптерів Ігор Сікорський, побудував кілька планерів і біпланів.
Микола Борисович був одружений з Надією Олександрівною Георгіївською, донькою дійсного таємного радника та університетського професора, яка стала люблячою матір’ю доньці і трьом його синам. У родині багато читали вголос, влаштовували домашні музичні концерти, часто подорожували, зокрема до Швейцарії. Прищеплювали дітям інтерес до природи. Як–то влітку гуртом вигодовували осиротілу лелеку, навчали її літати з кручі над Дніпром.
Життєвий і бойовий шлях Героя України Олега Фадєєнка
9 травня цього року мало виповнитися 30 років від дня народження військовослужбовця, учасника російсько–української війни, Героя України Олега Віталійовича Фадєєнка (1996–2023). У 2014 р. він добровольцем став на захист України. Створив окремий взвод розвідки HATRED. Один з найефективніших у складі 3–ї окремої штурмової бригади.
Молодший лейтенант О. Фадєєнко з позивним «Малиш» брав участь у багатьох військових операціях, за які був нагороджений медаллю за оборону Харкова, орденом «За мужність» ІІІ ступеню, низкою бойових медалей та відзнак від ГУР МО та ЗСУ. На початку липня 2023 р. при виконанні бойового завдання на Бахмутському напрямку Герой загинув від осколкового поранення в серце. Рідні, друзі, земляки, побратими вшановують пам’ять загиблого Героя України Олега Фадєєнка.
Олег Віталійович народився 9 травня 1996 р. у м. Первомайському (нині Златопіль) Харківської області. Батько Олега, службовець пожежної охорони й учасник змагань з прикладних видів спорту, у дитинстві передав це захоплення хлопцеві. Виховання сина сильним і витривалим цілком підтримав дідусь, ветеран прикордонних військ.
У молодших класах школи Олег почав успішно займатися боксом. Виборював перемоги на змаганнях у Харкові, ставав призером чемпіонатів всеукраїнського рівня. Юнак намагався спробувати себе у різних видах спорту. Опанував паверліфтинг, універсальний повноконтактний бій, джиу–джитсу, кросфіт, греплінг та змішані єдиноборства. У багатьох дисциплінах ставав чемпіоном України в різних вагових категоріях, зокрема і на престижному турнірі ADCC. Зрозуміло, захоплення спортом визначило вибір професії. У 2018 р. Олег Фадєєнко закінчив Харківську державну академію фізичної культури за спеціальністю «фізична терапія».
8 травня — День пам’яті та перемоги над нацизмом.
8 травня — День пам’яті та перемоги над нацизмом. Сьогодні ми вшановуємо пам’ять полеглих воїнів-визволителів Другої світової війни та жертв нацистського терору. Це одна з трагічних сторінок в історії людства і України зокрема. Перемога дісталася надзвичайно дорогою ціною, ціною в мільйони загиблих наших співвітчизників, сплюндрованих міст і сіл та поколінь, які виросли без батьків. Наша земля була ареною запеклих боїв, окупації, масових розстрілів. Українці героїчно боролися з ворогом у підпіллі, на фронтах і в тилу, у складі партизанських загонів. За підрахунками істориків, у лавах Червоної армії воювало від 6 до 7 мільйонів вихідців з України — майже чверть усього особового складу армії. Вони брали участь у ключових боях на території України: танкова битва в р-ні Дубно-Луцьк-Броди, оборона Києва, Одеси і Севастополя, бої за Харків і Дніпро, Корсунь-Шевченківська та Карпатсько-Ужгородська операції. Українці визволяли Європу та штурмували Берлін. На думку науковців, у війні наша країна втратила близько 8—10 мільйонів осіб. Український інститут національної пам’яті наводить цифру прямих втрат — понад 9 мільйонів осіб. Серед них — понад 3 мільйони полягли на фронтах, а решта — жертви цивільного населення, яке померло від масових страт, Голокосту, примусового вивезення до Німеччини. Оцінки істориків різняться через недосконалість обліку особового складу, знищення документів у критичній обстановці, відсутність точних архівів та відомостей про тих, хто опинився в полоні. Крім того, радянська влада навмисно приховувала реальну статистику, щоб не підкреслювати та знецінювати внесок українського народу в перемогу.
Народний артист України Микола Коваль
Народний артист України Микола Коваль
9 травня виповниться 80 років від дня народження українського співака, народного артиста України (1999), соліста Харківського театру опери та балету ім. М. Лисенка (1975–2018), педагога Миколи Петровича Коваля (1946–2018). Харківський глядач запам’ятав його яскраве виконання класичних оперних партій.
Микола Коваль народився 9 травня 1946 р. в с. Верхосулка Білопільського району Сумської області. До Харківського театру опери та балету ім. М. Лисенка потрапив у 1975 р. ще за навчання у Харківському інституті мистецтв. Молодому виконавцю не відразу довірили головні партії. Провідним його наставником став український оперний співак та вокальний педагог, народний артист СРСР, соліст опери Микола Федорович Манойло. Досконало володіючи баритоном, він першим відчув співочий потенціал в молодому колезі і потроху став передавати М. Ковалю свій репертуар: всесвітньо відомі партії Князя Ігоря, Скарпіа, Ріголетто, Амонасро, Тоніо. Партії, які вважаються вершинними в світовому оперному мистецтві.
Микола Коваль завоював право вважатися голосом харківської опери. Його мужній, соковитий баритон звучав зі сцен Німеччини, Франції, Іспанії, Нідерландів. Спеціально для цього виконавця харківський композитор Віталій Губаренко написав оперу «Сват мимоволі» за мотивами п’єси Г. Квітки–Основ’яненка «Шельменко–денщик» (1985). І ліричну оперу «Пам’ятай мене» про кохання радянського солдата Петра та німецької дівчини Інги. Твір, який через радянську цензуру композитор вимушений був «доробляти» і «вдосконалювати».
Прекрасно співав Микола Коваль і популярні твори українських композиторів, народні пісні. Він був справжнім продовжувачем традицій корифеїв харківської сцени, улюбленцем публіки. У 1999 р. співак був відзначений званням народного артиста України.
Шевченкіана репресованого митця Георгія Магмедова
Шевченкіана репресованого митця Георгія Магмедова
Виповнилося 105 років від дня народження заслуженого художника України, який працював у станковому живопису і графіці, Георгія Івановича Магмедова (Мегмедова) (1921–2001). У студентські роки художник був репресований. А повернувшись до творчості, значну її частину присвятив створенню художніх творів, присвячених жанрово–історичним темам, висвітленню образу Тараса Шевченка.
Народився Георгій 6 травня 1921 р. на узбережжі Західного Кавказу у м. Сочі Чорноморської губернії в родині обрусілих греків Мегмедових. З дитинства захоплювався малюванням. З переїздом сім’ї у Харків Георгій здобував освіту в Харківському художньому училищі. З 1936 р. вчився у випускника Празької академії образотворчих мистецтв Володимира Кобринського — колишнього політемігранта, заарештованого і страченого НКВС восени 1937 р. Після чого Г. Мегмедов навчався у відомого педагога Михайла Дерегуса.
Як згадувала племінниця художника Лідія Завальна, політичні репресії захопили й студентів, адже серед велелюдної громади молоді точно були сексоти НКВС. Жовтневого вечора 1940 р. Георгій з двома товаришами готували стінгазету. А вранці їх заарештували. Один зі звинувачених під примусом не витримав морального, фізичного тиску і «визнав провину», що визначило долі «спільників».
Харківським обласним судом 5 березня 1941 р. Георгій Мегмедов був засуджений на 8 років позбавлення волі у віддалених таборах з пораженням у правах на 3 роки. Звинувачення було «хитким», на суді частина свідків не підтвердила події «злочину». Та й часи «єжовщини» минули. Тому ухвалою Верховного Суду УРСР від 8 травня 1941 р. термін покарання було скорочено до 5 років позбавлення волі з обмеженням прав на 3 роки. На час розгляду апеляції Мегмедов залишався в Харкові, у холодногірській в’язниці.
Творчі пошуки українського авангардиста Георгія Цапка
У травні виповниться 130 років від дня народження українського художника театру, живописця, графіка Георгія Антоновича Цапка (1896–1971). Митця вважають одним із найбільш відомих художників міжвоєнного періоду у Харкові.
Він харків’янин. Батько, Антон Андрійович, мешкав за адресою вулиця Усівська, 10, неподалік від залізничного вокзалу і певно працював на залізниці. Народився Георгій 1 (2) травня 1896 р. Навчався в Харківському художньому училищі (1914–1918) у видатних майстрів Ладіслава Тракала, Гаврила Горєлова, Михайла Пестрикова. Їх знання та авторитет, а також дружба з однокашниками — яскравими представниками українського авангарду, вплинули на формування художника.
На завершальний, 1917–1918 навчальний рік, припала енергійна мистецька діяльність Георгія. Разом з однодумцями Борисом Косаревим, Володимиром Бобрицьким, Володимиром Дьяковим, Миколою Калмиковим, Миколою Міщенком, Болеславом–Ярославом Цибісом молодий художник оголосив про створення творчого кубофутуристичного угруповання «Спілка Семи». Трохи пізніше до новітніх творчих проєктів харківської художньої молоді завзято долучилися Василь Єрмілов, Олександр Гладков, Мане–Кац. Перша «Виставка Семи» відбулась у стінах alma mater у грудні 1917 — січні 1918 р. У Харкові був опублікований збірник–альбом «Семь плюс три» з репродукціями картин.
Роботи молодих художників набули популярності, а їх автори притягнули до себе увагу громадськості. Георгію Цапку та Борису Косареву замовили художні розписи та декорування центрального залу іподрому, фойє харківського цирку, інтер’єрів кабаре «Дім Артиста», яке відкрилось у цокольному поверсі Будинку «Саламандра».