«ІСТОРІЇ, ЩО НАРОДЖУЮТЬСЯ З НАТХНЕННЯ» @nathnennya_kh
За час існування ми неодноразово проводили виставки у різних виставкових залах міста. Так, вже традиційною стала наша виставка в інформаційно-виставковому центрі «Бузок» на зимові свята та День міста. 
Усі роботи клубу дуже відрізняються за тематикою та технікою. Хтось вишиває хрестиком, хтось використовує бісер або інші матеріали і техніки. 
Цю виставку ми присвячуємо нашому рідному місту-герою Харкову. Багато робіт виконані в цей непростий час. Тому для нас вони мають особливе значення. Хочемо хоть трішки принести радість і гарний настрій нашим відвідувачам, поділитися теплом своїх сердець. 
Такий формат дає змогу показати результати тим мастерицям, які були змушені покинути наше місто, нашу країну. 
Герой України Арсен Володимирович Юрченко
Герой України Арсен Володимирович Юрченко
Президент України Володимир Зеленський 27 червня 2026 р. присвоїв звання Героя України дев’ятьом військовослужбовцям та поліцейським — захисникам держави. Вісьмом найвищу державну нагороду присуджено посмертно. Серед нагороджених уродженець Харківщини старший лейтенант ЗСУ Арсен Володимирович Юрченко. В Указі Президента України №558/2026 наголошено, що захисника удостоєно званням Героя України та орденом «Золота Зірка» (посмертно) «За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові».
Арсен Юрченко (позивний «Браво») був спецпризначенцем, проходив службу в лавах Національної гвардії України та боронив державу понад 10 років. Він народився 4 вересня 1993 р. і зростав у багатодітній родині в Краснокутському районі на Харківщині. Навчався в Колонтаївській школі, згодом у Краснокутському професійному аграрному ліцеї. У 2015 р. він обрав шлях військової служби та вступив до підрозділу спеціального призначення «Омега».
Арсен Юрченко чесно й сумлінно служив українському народові. Здобував вищу освіту, навчався на заочній формі на факультеті здоров’я, фізичного виховання та спорту Київського університету ім. Бориса Грінченка. Друзі та побратими згадують Арсена як відданого, мужнього та відповідального воїна, який без вагань став на оборону України.
Під час виконання бойового завдання, у запеклому бою 29 листопада 2025 р. біля м. Добропілля Покровського району Донецької області А.В. Юрченко отримав смертельне поранення. Трагічна втрата болем озвалась на малій батьківщині воїна. У повідомленні адміністрація Краснокутської селищної ради висловила щирі співчуття рідним і близьким Героя: «Світла пам’ять і вічна слава Арсенові. Низький уклін за жертовність і відданість Україні».
Виставка робіт випускників базового підрівня Харківської дитячої художньої школи №1 ім. І.Ю.Рєпіна
«ВИПУСК 2026»
27.06.2026 – 03.07.2026
Сьогодні в Харківській дитячій художній школі №1 імені І.Ю. Рєпіна 78 випуск. За всі роки школа випустила більш ніж 4700 юних художників.
У цьому році випускається 43 учні. Експозиція включає біля 50 робіт 22 випускників, які змогли привезти роботи. На виставці можна побачити учнівські роботи з усіх предметів, що викладаються у школі, а саме – рисунок, живопис, композиція, скульптура, дизайн, декоративний розпис.
Випускники навчалися в звичайних умовах тільки один семестр, наступні дев'ять – дистанційно. Незважаючи на труднощі та небезпечну ситуацію, учні та викладачі школи зробили все, щоб випуск відбувся. Дякуємо батькам за підтримку!
30 років Конституції України: історія державотворення на шляху до свободи
28 червня 2026 р. Україна відзначає 30–ту річницю прийняття і введення в дію Конституції — головного нормативно–правового акта держави, який закріплює основи суспільного ладу, державний устрій, систему, порядок утворення, принципи організації і діяльності державних органів, права та обов’язки громадян. Ця визначна подія є доленосною для українців, які стійко та самовіддано боронять державу від російської агресії.
Сьогодні, в умовах повномасштабного російського вторгнення та героїчного протистояння ворогу, ця державна подія набула особливої ваги. Незалежність, права людини, єдність — ті головні цінності, закріплені Основним Законом і є ядром консолідації Українського народу.
Конституція України має багатовікову історію і вважається однією з найдавніших у світі. Перша відома кодифікація українського права «Руська правда», «Литовські статути», які увібрали в себе правові традиції Київської Русі та середньовічної Європи, акти періоду Гетьманщини — конституційні акти, які поставили Україну поряд з найрозвинутішими європейськими країнами.
Символ опору та єдності. До Дня кримськотатарського прапора
26 червня в Україні відзначається День прапора кримськотатарського народу. З цієї нагоди у всьому світі відбуваються заходи, покликані підкреслити єдність народів нашої держави у боротьбі за свободу, гідність і відновлення територіальної цілісності України.
День кримськотатарського прапора — це не лише вшанування національного символу, це також день пам’яті, єдності та опору. Прапор уособлює незламний дух кримськотатарського народу та його непохитну боротьбу за свободу і самовизначення. Поки світ продовжує стежити за трагічними подіями в Криму та в Україні, кримськотатарський прапор є потужним символом надії та стійкості.
Кримськотатарський прапор символізує боротьбу за право жити на рідній землі, втілює права та свободи одного з корінних народів України. Офіційно прапор був схвалений першим Курултаєм (загальнонаціональним з’їздом народних представників) кримських татар у грудні 1917 р. у Бахчисараї. За радянських часів корінний народ Криму зазнав переслідувань і репресій. Трагічна доля спіткала й прапор, який у 1929 р. був повністю заборонений. Кримінальним злочином було навіть його зберігання. Особливо активно репресивні органи застосовували покарання до незгодних з насильницьким виселенням кримських татар з рідної землі в 1944 р. Відновлення прапору відбулося 30 червня 1991 р. на другому Курултаї кримських татар у Сімферополі.
Пам’яті історика, захисника Батьківщини Валерія Романовського
26 червня мало б виповнитися 50 років від дня народження українського історика, культуролога, пам’яткознавця, архівознавця, музеєзнавця, краєзнавця, етнографа, бібліотекаря, педагога, громадського діяча, учасника російсько–української війни Валерія Станіславовича Романовського (1976–2023).
Старший викладач історії української та світової культури Харківської державної академії культури (ХДАК), доцент кафедри культурології, а за сумісництвом бібліотекар науково–дослідного відділу документознавства, колекцій рідкісних видань і рукописів Харківської державної наукової бібліотеки ім. В. Г. Короленка у 2014 р. добровольцем пішов у Збройні Сили України, брав участь в АТО на Луганщині. По службі у ЗСУ, став членом Громадської спілки «Координаційна рада громадських організацій ветеранів АТО». На початку повномасштабного вторгнення знову добровільно став на захист України, вступивши у лютому 2022 р. до лав Сил територіальної оборони. Після тяжких поранень, майже п’ять місяців боровся за життя. Валерій Станіславович помер, але залишилась його наукова спадщина і добра пам’ять колег та друзів.
Валерій Романовський народився 26 червня 1976 р. у м. Харкові. Навчався у школі № 6 з українською та англійською мовами викладання предметів. Середню спеціальну освіту здобув у Харківському педагогічному училищі. У 1998 р. закінчив з відзнакою Харківський національний педагогічний університет ім. Г.С. Сковороди за спеціальністю «Українська мова і література та історія». Продовжив навчання у Alma mater в аспірантурі на кафедрі історії України (1998–2001). Вважав своїм вчителем доктора історичних наук, професора Василя Білоцерківського. Під його керівництвом підготував кандидатську дисертацію за темою «Розвиток пам’яткознавства на Харківщині у XIX — на початку ХХ століття», яку захистив у 2007 р. в Харківському національному університеті ім. В.Н. Каразіна.
Слобожанщина 1920–х років у творах Петра Свашенка–Лісового
У червні виповнилося 135 років від дня народження українського письменника і журналіста, репресованого радянським режимом, Петра Андрійовича Свашенка–Лісового (1891–1937). Згадки про якого разом з популярними творами зникли після арешту в 1935 р. з газетних шпальт і бібліотечних полиць. Після його посмертної реабілітації з дозволу Спілки радянських письменників у «Держлітвидаві УРСР» вийшла збірка «Наші Слобожани. Повісті, оповідання, нариси» (1960), підготована В.П. Власенком. На батьківщині, у рідних Дергачах, на честь Петра Свашенка–Лісового 25 квітня 2024 р. перейменували вулицю. У творчості письменника збережено цінні спостереження та відомості для розуміння подій 20–х років ХХ сторіччя, тому твори автора і досі цікаві сучасному читачу.
Петро Свашенко народився 22 червня 1891 р. (з відомих дат саме ця закріпилась у офіційних довідниках) у с. Дергачі Харківського повіту Харківської губернії у багатодітній родині заможного торговця. Початкову освіту хлопець здобув у місцевій земській школі, одночасно підробляючи чорноробом на консервній фабриці.
У Першу світову війну він був мобілізований до царської армії і служив сапером на Південно–Західному фронті (1914–1917). Продовжуючи військову службу на Тернопільщині, займався журналістикою. Незабаром долучився до революційного руху в українській громаді 7–ї армії. Поділяв погляди есерів, у червні 1917 р. брав участь у ІІ Всеукраїнському військовому з’їзді в Києві. У березні 1919 р. став членом партії боротьбистів, а після її злиття з партією українських більшовиків став членом КП(б)У.
Фронтові враження й здобутий Петром Свашенком життєвий досвід обумовили напрямки його майбутньої письменницької діяльності. Хоча літературу як основну роботу Свашенко обрав не одразу. Спочатку він поєднував журналістику зі службою в радянських установах і дослужився до посади секретаря Ніжинського окружного виконкому (1924). Зосередившись на журналістиці, П. Свашенко (Петро Лісовий за обраним літературним псевдонімом) пройшов всі щаблі редакторської роботи. З березня 1919 р. в м. Умані працював редактором повітової газети «Сільська біднота». Потім кореспондентом газет «Вісті ВУЦВК» (1920) і «Селянське життя» (1921) на Чернігівщині.
✨ ГАЛЕРЕЯ САМОЦВІТІВ у Харкові ✨ в ІВЦ "Бузок"
Запрошуємо вас у світ природної краси, витонченого стилю та справжнього натхнення ?
На виставці ви зможете побачити унікальні прикраси з натурального каміння, перлів та самоцвітів, відчути магію природної розкоші та знайти особливу прикрасу саме для себе.
? Подаруйте собі природну розкіш
? ІВЦ «Бузок» (малий зал)
? вул. Сумська, 25
? с 24.06 по 03.07
? 10:00–18:00
? Понеділок — вихідний
? Вхід вільний
Прикраси • Стиль • Натхнення
Завітайте та відкрийте для себе красу, створену природою ✨
Головний герой п’єси «Шельменко–денщик» у виконанні
народного артиста України Михайла Покотила
21 червня виповниться 120 років від дня народження відомого українського актора театру і кіно, театрального режисера, народного артиста України (1953) Михайла Федоровича Покотила (1906–1971). Актор легендарного «Березілю», Харківського українського драматичного театру ім. Т. Шевченка (1933–1961), він зіграв безліч яскравих ролей, які запам’ятались глядачеві. Акторські перевтілення майстра мали успіх у театралів і схвалення критики. Безумовною перлиною його творчого доробку стала роль головного героя п’єси «Шельменко–денщик» класика української літератури Григорія Квітки–Основ’яненка.
Михайло народився 21 червня 1906 р. в селі Боршна Прилуцького повіту Полтавської губернії (нині Прилуцького району Чернігівської області). «Дітей у мого батька було четверо. Старший — я. Батько мій Федір Покотило походив з козаків... весь свій вік працював, ніякого господарства не мав», згадував Михайло Федорович. У Києві, куди переїхала сім’я, хлопець навчався спочатку у 3–й гімназії, потім у трудовій школі. Тоді ж Михайло — до речі всупереч волі батьків — впевнено зробив остаточний вибір майбутнього на користь роботи в театрі. Мистецька діяльність Михайла Покотила розділилася й протікала між містами — Києвом та Харковом.
У 1924 р. юнак вступив на кінофакультет Київського театрального технікуму. З 1926 р. здобував фах актора на факультеті української драми Музично–драматичного інституту ім. М. Лисенка. Незабаром за сімейними обставинами Покотило був змушений перейти до Харківського музично–драматичного інституту. По закінченню якого у червні 1928 р. був прийнятий до виробничо–професійної майстерні «Брама» при інституті ім. М. Лисенка. 16 жовтня 1928 р. він почав працювати у Державному Героїчному театрі читця. Одночасно виступав у театрі «Молодар» при Харківському музично–драматичному інституті.
Мрія ціною життя. Пам’яті Івана Ваховського
Мрія, ціною життя. Пам’яті Івана Ваховського
У червні виповниться 30 років від дня народження капітана Збройних сил України, Героя України Івана Володимировича Ваховського (1996–2022). Випускник Харківський національний університет повітряних сил імені Івана Кожедуба, він у роки навчання і служби в Збройних силах України зарекомендував себе висококласним спеціалістом. Учасник російсько–української війни, Ваховський з перших днів повномасштабного вторгнення показав себе сміливим і відданим воїном. За особисту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові І.В. Ваховському присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (11.12.2024, посмертно), орден Данила Галицького (16.03.2022, посмертно), орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (2022, посмертно).
Іван Ваховський народився 24 червня 1996 р. у м. Броди Золочівського району Львівської області. Наймолодший із чотирьох дітей у родині, він змалку мріяв вивчитися на військового пілота. Цікавився технікою, готувався до військової служби. За результатами проходження вимогливої медичної комісії, яка звузила можливості вибору юнака, Іван обрав професію бортінженера гелікоптера, що цілком відповідало його сподіванням піднятися в небо. Тож після закінчення Львівського державного ліцею з посиленою військово–фізичною підготовкою імені Героїв Крут (2013), І. Ваховський вступив до Харківського національного університету повітряних сил імені Івана Кожедуба.
Легко засвоюючи основи військової техніки та навички сучасного бою, вдало опанувавши стрибки з парашутом І. Ваховський швидко став одним із кращих курсантів університету. Він тричі брав участь у параді до Дня Незалежності України у Києві. А по завершенню навчання з відзнакою у 2018 р. здобув право, надане найкращим випускникам, обирати майбутнє місце служби. Іван зупинився на армійській авіаційній бригаді, розташованій у рідних Бродах.